Василь Биков – білоруський народний письменник, лауреат Державної премії СРСР 1974 року. «Доля зберегла нам Василя Бикова, щоб він жив і писав від імені тих, хто ще зовсім юним пізнав війну і змужнів духом зі зброєю в руках…» - так сказав відомий письменник Чингіз Айтматов. А ось учениця нашої школи, Чумаченко Олена, написала в 2007 році такі поетичні рядки:
Син білоруської землі
Кров проливав в моїм селі.
Ту землю, що фашист топтав,
Своїм він серцем захищав.
Німецький танк йде на солдата.
Подумав: «З силами зберусь...»
Та полетіла похоронка
Батькам у рідну Білорусь.
Але, напруживши всі сили,
Убік рвонувся, до життя...
Серед засніженого степу
Лежав, де зараз жнуть жита.
Там бойові побратими
Його знайшли. І по війні
Розкаже він прийдешнім поколінням
Сувору правду про ті дні.
Биков Василь - герой війни,
Це пам'ятаємо всі ми.
Всіх, хто Батьківщину захищав,
Дорослий і малий щоб добре знав.
Село наше - другою
Батьківщиною назвав,
Ім'ям своїм славетним
Северинку увінчав.
Гацелюк Валентина (уч. 10 класу) намалювала портрет письменника.
Народився Василь Биков 19 червня 1924 року у невеличкому селі Бички Ушацького району Вітебської області у звичайній селянській родині.
Ганна Григорівна – мати письменника, про неї він згадує: «Мама… В дитинстві я був дуже чутливий до її настрою: як добре було, коли вона весела… А коли настрій її погіршувався, я це завжди відчував, відразу це відбивалося і на моєму настрої».
Василь Биков не любив свого дитинства, бо було голодне життя, не було чого одягти. Він згадував: «Шести років я пішов до школи. В сільській школі була дуже хороша бібліотека. Жили голодно, але читали багато і охоче. Взуття відсутнє, одягти нема чого, латка на латці».
З листів сестри Василя Бикова ми дізналися, що вчився Василь охоче, був дуже допитливим. Завжди у нього були найкращі оцінки. Початкову школу закінчив у своєму селі, а далі продовжував навчання в сусідньому селі за 4 км. За відмінні успіхи в навчанні його неодноразово нагороджували Було навіть таке, що вчитель приніс в клас чобітки і подарував Василю за добре і навчання. Та найвища нагорода за відмінне навчання - була путівка в піонерський табір «Артек». А ще в школі Василь був редактором стінгазети, писав замітки, малював дуже добре. До війни, пам'ятаю, взяв у мами шматок тканини і намалював портрет В.І.Леніна масляними фарбами. Особливо любив малювати пейзажі. А ще в нього був цілий зошит з якимись заголовками.
Після 9 класу Василь Биков поступив на навчання до Вітебського художнього училища. «Хотів вчитися малювати
по-справжньому, душа до цього лежала», згадував він. Про те,
що це було серйозне захоплення свідчить копія маловідомого «Мальованого щоденника» Василя Бикова, яку нам передав його друг Сергій Законніков. Та у 1940 році відмінили стипендію, поставили платити за навчання. Спробував протриматися на випадкових заробітках, малював вивіски , але довелося повернутися в село. Через деякий час подався знов до Вітебська. Провчився зиму, весну, набув професій бетоняра, арматурника. Послали на Україну, в Шостк
Саме тут, на Україні застала його війна. В одному з листів сестра письменника Валентина Володимирівна Бикова розповідає: « Відступав разом з усіма, рили окопи, розбирали завали на дорогах після нальотів фашистських літаків. Деякий час працював в колгоспі, поки не підійшов фронт. А потім знову рили окопи. Прийшов час призову. Василя відразу направили в офіцерське училище на Уралі, а через рік - відразу на фронт. Це було в 1943 рік».
«На війні робив те, що робили інші – воював: приймав участь у боях, лежав після поранень в госпіталях… Словом, бачив все, що бачили ті, хто був на війні», - згадував Биков. А було йому тоді тільки 18 років. Довгий рік він провів в піхотному училищі, отримав погони молодшого лейтенанта та поспішав на фронт. А на фронті було значно важче і складніше. В першому ж бою загинув його товариш, з яким він приїхав до училища. Себе Василь Биков вважає представником «вбитого покоління», бо з кожної сотні його однолітків, що пішли на фронт, живими залишилося тільки троє.
«За Україну моє серце болить більш за все. Така земля! Такий народ!» - напише Василь Биков в одному з листів до слідопитів школи. І це недаремно. Адже саме на Україні він зробив перші кроки свого самостійного трудового життя. Тут його застала війна. В перші місяці війни він разом з місцевим населенням допомагав стримувати натиск ворожих військ: копав противотанкові рови. А в січні 1944 року брав участь у визволенні від фашистського ярма сіл і містечок степової України, Лейтенантом на передньому краю військ Другого Українського фронту в складі 399 стрілецького полку III Олександрійської стрілецької дивізії Василь Биков відбивав разом з однополчанами танкові атаки на засніжених кукурудзяних полях під Кіровоградом. Йому було тоді 20 років.
Василь Биков згадував: «У мене з Кіровоградщиною зв'язаний дуже тяжкий період війни. В той час я служив командиром взводу у 339-му стрілецькому полку 111 стрілецької дивізії, яка звільняла ваш край. Пам'ятає багато сіл Кіровоградщини, але особливо Велику Северинку...». Тож і недарма у багатьох створах письменника кіровоградські епізоди, навіть конкретні назви населених пунктів: Кіровоград, Лелеківка, Велика Северинка, Грузьке, Овсяниківка.
Що ж трапилося в степу під Северинкою? В «Записках командуючого фронтом» маршал І.С.Конєв писав так: «Гітлерівці були оточені танковими військами, але, на жаль, не дуже щільно, тому що не завжди стрілкові з'єднання не встигали за танковими механізованими корпусами. А фронт військових дій до цього часу значно розширився. В ході наступних дводенних боїв частина цього німецького угрупування була знищена, але окремі дрібні групи її зуміли вирватися з оточення в північно-західному напрямку. На цьому напрямку і знаходилася Северинка. Тут було розміщено
штаб стрілкового батальйону. Утворився своєрідний
«слоенный пирог», в середині якого і знаходилися наші частини. Такі ситуації траплялися на війні нерідко». Але нелегко було тим, хто там опинився. Наші танки пішли далеко вперед, про перемогу вже відзвітували. Аж тут раптом в глибокому тилу велика ворожа танкова армія.
В одному з листів В.Бикова читаємо: «Ми звільняли Северинку на початку січня 1944 року. Пам'ятаю, день провели на її околицях, на цвинтарі. Був бій, німці вели вогонь зі сторони Кіровограда. Надвечір ми звернули в степ, на гору, за річку. Вночі зіткнулися з німецькими танками, які і розгромили наш батальйон...». Але в нашому селі два цвинтарі, тому слідопити попросили письменника уточнити, де саме відбувалися події. Читаємо в наступному листі: «Ми провели день на цвинтарі. Добре пам'ятаю, що це було біля дороги на Кіровоград, лівіше і далі - село Малайка, а ще далі
виднівся Кіровоград. Але це було не в тій половині села, де школа, тому що школа була у нас в тилу, там був наш штаб, туди залітали німецькі міни. Коли стало темніти, ми звернули в колону і пішли вправо через Інгул вгору, в степ, в обхід міста, де і прийняли бій з танками». Тепер стає зрозумілим, що це було саме тут, де знаходиться наша школа. Тож, ми з вами ходимо по тій землі, де ходив Василь Биков. А поле бою відтворено учнями нашої школи під керівництвом вчителя малювання Рябухи С.М. на панно «Поле бою в 1044» та «Поле сьогодні».
7 січня 1944 року гітлерівці розпочали нічну атаку. Взвод протитанкових гармат під командуванням лейтенанта Викова майже в упор стріляє по ворожих танках. А машини сунуть і сунуть. Ось один танк мчить прямісінько на В.Викова, Бойові побратими бачили, що ворожа потвора розчавила їхнього командира. Ротний писар викреслив офіцера зі списків живих, а до батьків полетіла болісна похоронка.
Однополчани не бачили, Що Василь Биков, напруживши останні сили, рвонувся вперед, до життя, і перевернувся на бік. Це його і врятувало. Фашистський танк пройшов за кілька сантиметрів від лейтенанта. Так він потрапив до списку загиблих в боях під Северинкою. Ці уточнені списки загиблих воїнів при звільненні нашого села привезли працівники району з Подольська. А до батьків полетіла похоронка…В одному з останніх листів сестра Бикова Валентина Володимирівна розповідає, що похоронку вони отримали вже після того, як наші війська звільнили Білорусію. А до того часу вони вже отримали листа від сина і брата. Їй було тоді 18 років. Дівчина відразу все зрозуміла. Але батьки довго плакали, особливо мама. Вона навіть ходила до ворожки. Тож недаремно в одному з листів він писав: «Для мене ваша Северинка те саме, що і моє село, в якому я народився. Тут я народився вдруге.
Саме, мабуть тому, Василь Биков скаже: «Україна для мене (і особливо Кіровоградщина) - друга батьківщина і сама дорога земля, на якій мене застали найтяжчі години».
Про те, що було під Северинкою, письменник розповів нам у свої творах: «Мертвим не болить» та в книзі споминів «Довга дорога додому», чорновик якої нам прислала дружина письменника Ірина Михайлівна. Уривки з книги споминів «Довга дорога додому» переклав кіровоградський письменник Василь Бондар, їх друкувала газета ……………… Саме дякуючи цьому твору ми дізналися більше про того, хто врятував життя Бикову. Це – Петро Миргород. Саме він кинув гранату в той танк, який «полював» за лейтенантом Биковим. Сам Петро Миргород в цьому бою загинув.
Василь Биков брав участь у звільненні Молдавії, Румунії, Венгрії. Війну закінчив в Австрії. А після перемоги ще 10 років служив в лавах Радянської Армії. Географія – від східних до західних кордонів.
Писати про війну Василь Биков почав не відразу. Спочатку про війну згадувати не хотілося, було дуже тяжко. Та пройшов час. Він почав читати про війну те, що писали інші, але ці розповіді розходилися з його життєвим досвідом. Так появилося бажання розповісти про війну правду. Саме тому писати про війну стало його солдатським обов’язком. Адже війна для Бикова – це смерть, кров, трагічні перекреслені долі. Саме про це його твори, де провідною темою є війна. «Про війну, якою важкою вона б не була, треба писати правду, якою б вона не була гіркою. Правда завжди однозначна і несе людству тільки добро».
В нашому музеї зберігаються твори Василя Бикова про війну. Їх передала до музею дружина Бикова Ірина Михайлівна. Це єдине в Україні шеститомне видання творів письменника білоруською мовою. Також книги, подаровані мешканцями села, випускниками, гостями школи. Так, відвідавши наш музей, Бажан Валентина Василівна, організувала акцію: «Подаруй книгу Бикова до музею». Також зберігаються журнали, в яких виходили твори Бикова в різні роки. Їх зібрала та передала до музею Смольянова Лілія Петрівна.
Та найцінніші експонати – це подарунки від самого письменника з дарчими надписами: книга «Альпійська балада», журнал «Огонёк».
А в 2009 році дружина передала до музею особисту папку письменника.
Довгий час в Северинці вважали Василя Бикова загиблим в бою при звільненні села. На плиті братської могили було серед загиблих викарбовано і його ім’я. Та в … році директор СБК Кравченко Тетяна Григорівна в газеті прочитала статтю «…..». Про це вона розповіла вчителю історії Сергієнко Лізі Дмитрівні, яка і організувала учнів до пошукової роботи. Через редакцію газети дізналися адресу Василя Бикова. Зав’язалося листування. Коли відбулося перепоховання загиблих під Северинкою на братській могилі замінили плиту. Так знову ожив фронтовик. А за тим місцем, де колись було поховання, доглядають зараз учні. Вулицю, на якій знаходилася могила, названо ім’ям Василя Бикова. А в 1963 році Биков був на Україні, був у Северинці. Як згадує…………… він довго стояв біля старого пам’ятника, де ще на плиті з іменами загиблих було і його ім’я, тітка Марія винесла йому попити молока. А своїми враженнями про перебування на Україні він поділився з читачами газети «Известия».
В музеї зберігаються листи від письменника білоруською мовою, а також їх друкований переклад, який зробила бібліотекар Капкан Тетяна Олексіївна.
На той час слідопити школи під керівництвом Сергієнко Л.Д. вели велику пошукову роботу: листувалися з ветеранами, їх родинами, допомагали знаходити втрачених на війні та інше. За таку важливу і копітку роботу ветерани 95- ……, які звільняли село від фашистів, запросили учнів та вчителів школи на екскурсію до міста Москви. В цей час там відбувався … з’їзд письменників СРСР. Серед його членів в списках ми бачимо і прізвище Василя Бикова. Згадує Ковальова Антоніні Василівна: «Ліза Дмитрівна домовилася з ним про зустріч по телефону. Зустріч відбулася в одному із скверів Москви. Письменник розповідав про свою роботу, відповів на безліч запитань учнів і вчителів. Слід відмітити, що це розумна, але проста і душевна людина». Згадує Сергєнко Л.Д.: «Василь Биков запам'ятався усім як дуже добра людина. Прийшовши на зустріч, він попередив, що в нього обмаль часу. Але, не дивлячись на свою зайнятість, провів з слідопитами школи більше трьох годин. В розмові з дітьми він наголошував на тому, щоб люди не цуралися своїх рідних, частіше їх провідували і допомагали їм». На фото учні та вчителі школи на зустрічі з письменником у Москві. В руках він тримає журнал «Огонёк», який щойно забрав з редакції. Його він і подарував учням.
Друзі та рідні прислали нам фото Василь Биков з друзями, серед яких письменники, художники, громадські діячі, з родиною. Також ми зібрали та систематизували в тематичні папки матеріали з виступами Василя Бикова, його інтерв’ю, спогади.
Останні роки життя письменник провів за кордоном. З Фіндяндії ми отримали від нього останнього листа та фото.
Помер Василь Биков 22 червня 2003 року. Експонати музею розповідають про цю трагічну подію. Отримали ми їх від громадських організацій з Білорусії.
Довгий час вивченням творчості Василя Бикова займалася Лілія Петрівна Смольянова - доцент, викладач кафедри російської мови та літератури Кіроворадського педінституту ім.О.С.Пушкіна. Результат її праці - публікації в пресі, літературних журналах. В нас зберігається стаття Лілії Петрівни в білоруській газеті «Література і мистецтво», в яких вона досліджує творчість письменника.
Лілія Петрівна була автором телепередачі до 60-річчя В.Бикова, сценарій якої є в музеї.
Л.П.Смольянова разом із завідуючою кабінетом вдосконалення вчителів Іннесою Миколаївною Переденко підготували в 1995р. методичні рекомендації для вчителів літератури про використанню місцевого краєзнавчого матеріалу: «Они сражались за родину». Одна із статей присвячена життю і творчості білоруського письменника.
Цінними є і листи Лілії Петрівни слідопитам школи. Одні короткі. Але в них завжди вона повідомляє, що надсилає подарунок для музею. Інші довгі. В них Лілія Петрівна поспішає поділитися новинами про Василя Бикова. Багато листів з Білорусії, де вона тоді проживала. Л.П.Смольянова була особисто знайома з письменником, часто спілкувалася з ним, постійно слідкувала за його новими публікаціями та відгуками на них в пресі.
Лілія Петрівна подарувала музею книги Василя Бикова, журнали з його творами та публікаціями про письменника. Зараз ми намагаємося зв’язатися з рідними Л.П.Смольянової.
В травні 2005 року відвідав нашу школу і товариш Василя Бикова. Це - Сергій Законніков - лауреат Державної премії Білорусії ім. Янки Купали та міждержавних премій Польщі та України Щодо Бикова, то він з ним дружив, допомагав друкувати його книги. Сергій Законніков надав нам матеріали про вшанування пам'яті його земляка на батьківщині та багато інших і цінних матеріалів про письменника, а також свої твори, серед яких є вірш про Україну. В музеї зберігаються спогади учнів про цю зустріч.
Зараз ми листуємося з дружиною Василя Бикова Іриною Михайлівною та його сестрою Валентиною Володимирівною.
З листі Ірини Михайлівни:
«Не маю слів, не знаю, як висловити подяку Вам за багаторічну дружбу, пам'ять, увагу... Уклін Вам, уклін всім северинцям». 14, 08, 2006
« Велике спасибі вам за пам’ять, увагу, добрі слова... Велика Северинка завжди в пам'яті, в думках, на серці». 16.03 2005
«В думках і на серці - вдячність, яку важко висловити, Вам, Северинцї, северинцям за довгі роки дружніх зв'язків, за пам'ять...».
З листів Ірини Михайлівни:
«Велику подяку висловлюю вам за вашу турботу і увіковічення пам'яті мого брата - Василя Викова. Я дуже рада, що знаходяться незнайомі люди, які шанують його талант і пам'ять ї зовсім іншій державі.
Ви так піклуєтеся про свій музей, про свій край. Організовуєте виставки, екскурсії про мого брата. А на батьківщині про нього пишуть тільки «незалежні» газети, а державні навіть і не згадують. Музей зробили для прикладу, а в музеї— ніяких матеріалів, ні стендів, ні екскурсовода, і нічого не проводиться». 6.10.2006.
І це дійсно так. Про такий факт розповідається на сайті ….
«Я дуже вдячна Вам за турботу, за проведення заходів по збереженню пам'яті мого брата. Я не знаю слів подяки, щоб висловити Вам. Адже зовсім чужі люди, з іншої держави, а так добре і з такою повагою ставляться до мого брата...»
19.12. 2006.
Також учні школи листуються з громадськими організаціями та музеями Білорусії. Так, з Гродненського музею ми отримали листа, де вони пишуть: «Ми, соцпрацівники музею, низько схиляємо перед вами голови за те, що ви створили і доглядаєте музей нашого земляка». А громадське об’єднання ветеранів війни надіслали нам копію з білоруського журналу «Наша ніва», де говориться, що наш музей – це перший музей за межами білорусі Василю Бикову. А на сайті……….
Меморіальна музейна кімната була відкрита в 2008 році. Ініціаторами створення такої музейної кімнати стали вчителі зарубіжної літератури Губенко Г.Ю. та Мартиненко В.В. Кімнату створено силами учнів школи, матеріальну допомогу надали місцеві підприємці. Багато тут подарунків від випускників і учнів школи: ваза, штори, люстри, квіти, книги, підсвічники.
Але найбільше приклала зусиль для створення цієї музейної кімнати Сергієнко Ліза Дмитрівна. Вона відшукала ветерана, почала з ним листуватися, залучила до пошукової роботи учнів школи, зібрала, зберегла та передала нам більшу частину експонатів. Зараз Ліза Дмитрівна на заслуженому відпочинку, але вона завжди з нами: на відкриті музейної кімнати, під час екскурсій, допомагає нам читати листи з Білорусії білоруською мовою.
В музейній кімнаті проводяться зустрічі з ветеранами, екскурсії для учнів, випускників, гостей школи. В школі працює гурток та факультатив «Юні музеєзнавці», які підготували на базі музейної кімнати такі екскурсії: « Оглядова», «Літературна», «Визволення нашого села від фашистів». Практикуємо проведення уроків позакласного читання за творами В.Бикова, виховні заходи. Так, до Дня партизанської слави ми проводимо прослуховування та обговорення повісті «Вовча зграя», а до Дня вчителя читаємо і обговорюємо повість «………….». До дня звільнення нашого села від фашистів – читаємо та обговорюємо уривки з повісті «Довга дорога додому», які переклав письменник, голова обласної спілки письменників – Василь Бондар. Він частий гість нашої школи. Його вразила робота учнів і таке шанобливе ставлення до письменника, з яким він був знайомий. В.В.Бондар подарував нам диск, на якому записані виступи В.Бикова. Для старшокласників проводимо читацьку конференцію за повістю «Мертвим не болить». Кожного року ми проводимо конкурс на кращу учнівську творчу роботу за творами В.Бикова. Це – твори, есе, кросворди, тести. Пізнавальними для учнів стали зустрічі з людьми. Це Кравченко Т.Г. , яка першою прочитала в газеті про те, що Василь Биков живий, а також з Крадожон Марією Іванівною, яка була свідком того, як знімали фільм про В.Бикова. Ми провели експедицію «Шляхами 111 стрілкової дивізії». Результат цієї експедиції – 2 панно, яке намалювали наші учні під керівництвом вчителя малювання
Рябухи С.М. : «Поле бою 1944-го» та «Поле сьогодні». А також ми дізналися, що дивізія, в якій служив В.Биков, стояла саме на тому місці, де знаходиться наша школа. Це ми змогли дізнатися, працюючи з листами письменника до учнів школи.
Наші діти небайдужі до минулого свого краю, тому вони є активними учасниками волонтерського руху. Так, учні випустили листівки «Ваша вулиця носить ім’я В.Бикова» та провели роз’яснювальну роботу на цій вулиці з її жителями. Також діти взяли шефство над одинокими пенсіонерами цієї вулиці та вчителькою-пенсіонеркою Сергієнко Л.Д., впорядковуємо та доглядаємо місце, де було перше поховання загиблих воїнів при звільненні нашого села.
За свою роботу ми отримали першу нагороду: Подяка відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Кіровоградської райдержадміністрації в 2009 році. Про роботу музейної кімнати 2 рази розповідали по всеукраїнському радіо, де інтерв’ю давали керівник музейного комплексу Губенко Г.Ю. та директор школи Голота Леонід Олексійович. Про нас писали в районній і обласних газетах. Та найдорожчою подякою для нас є теплі слова від дружини та сестри письменника, а також слова вдячності від громадських організацій Білорусії. Саме вони відзначають, що наш музей – це єдиний музей письменнику за межами їх країни. Саме вони в Інтернеті розмістили інформацію про наш музей та визнали його кращим ніж на батьківщині.
В наших планах – поїздка у Білорусію.